Як Панько ходив Бога за Україну просити. Фейлетон

Сталося це на третій рік, після того, як українці відцуралися від братів своїх і самі на себе брюссельське ярмо начепили. Затужив Орхип Панько, бо куди не кинь оком – всюди лайно. Під ногами лайно, тільки трохи папірцями прикидане. А на папірцях чудернацьким таким шрифтом пропечатано: свобода, незалежність, гідність, нація, знаки на павуків схожі, і ще щось там про москалів, про чистоту й волю…. У віконце глянеш – і там лайно, тільки жовто-блакитними й червоно-чорними прапорами прикрите. А вітерець, з мільйонів глоток, що задарма деруться мов на пупа «Ще не вмерла…», колише ті прапори…. Й сморід стоїть, що хоч святих винось.

Затужив Орхип, аж з лиця спав. І задумав він до Бога на аудієнцію попасти. То чи довго ходив і якими шляхами – неварте уваги. Прийшов нарешті до Господа, а той носа пальцями затулив і гундосить:

- Орхипе, чи не лайном це, наче, смердить?

Зітхнув Орхип:

- Та лайном, Боже… Я саме цього до тебе й припхався… Розумієш, Господи, наче захворіла моя рідна Україна. Щось воно таке сталося… Куди не кинь оком – всюди лайно: і під ногами, і у віконці, і у повітрі… Сам бачиш, як смердить. Що воно таке, Боженька, га?

Бог хмари рукою підняв, як ковдру і глянув на грішну землю. А звідти як дало смородом, аж сахнувся бідолашний дідуган. Кинув хмари на місце, насупив сиві брови, носа затулив і питає:

- Що то ви таке там наробили?

- Та я ж кажу, - знітився Орхип, - що то воно таке сталося?..

- Не «сталося», а наробили! – гримнув Бог, - Вам землю дали? Чи ви, як той Вічний Жид вештаєтеся попід хати?!

- Та, начебто, була земелька, - похнюпився Панько.

-То може у вас земелька поганенька була – самі каміння та солончаки?

-Та ні, родюча земелька…

- То чи, може, вам розуму не дали, щоб панувати ту земельку?!

- Та ні, Боже, якось раду давали собі…

- Може братів у вас не було, які у скруті допомогти можуть?!

- Були…

- То ви, мабуть, розум свій загубили, якщо вся Україна в лайні й смердить аж до хмар, а сусіди та добрі люди вас цураються?!!

- Та не знаю я, Господи, що воно таке….

- Що-що… - каже Всевишній, - насрали ви у себе в хаті!

Зовсім ніяково стало Орхипу від таких слів. Стоїть, мовчить, картуза мне, а на картузі напис: «I love NY». Тихо кругом, чути як муха дзигає, янголи десь далеко щебечуть, та знизу іноді долітає: «…на гілляку! …ероям… вмерла-а-а… Україна-а-а….»

Помовчали ще трохи. Тоді Господь і каже:

- Іди, Орхипе, іди, щоб очі мої тебе не бачили…

Розвернувся Панько і поплентався, наче Бровко відшмаганий, до виходу. Серце йому стисли лещата, сором пече, обурення, відчай – все у грудях переплелося й душить його…

Він вже за ляду взявся, як почув:

- Орхипе, там у сінях, у кутку, стоїть лопата та драпак… візьми із собою…

Перевод:

Как Панько ходил к Богу  за Украину хлопотать

Случилась эта история ровно три года спустя, после того, как украинцы отреклись от братьев своих и сами на себя брюссельское ярмо напялили. Опечалился Орхип Панько, потому что куда не взглянешь – везде дерьмо. Под ногами – дерьмо, только еле-еле бумажками какими-то прикрыто. А на «бамажечках» тех, фильдеперстовым шрифтом напечатно: свобода, независимость, достоинство, нация, значки-паучки, и еще что-то про москалей, чистоту и волю…. В окошко глянешь – и там дерьмо, только слегка жовто-блакитными и красно-черными флагами прикрыто. А сквознячок из миллионов глоток, которые бездумно, впустую орут «Ще не вмерла…», колышет эти флаги. И омбре такой стоит, что впору святых выносить….

Опечалился сильно Орхип, даже щеки румяные побледнели и запали глаза. И задумал он к Богу на поклон пойти. Долго или коротко ходил и какими стежками – нам знать не к чему. Пришел, наконец-то, в горние чертоги, а Господь нос пальцами зажал и гундосит:

- Орхипушка, что это? Никак дерьмом попахивает?

Вздохнул тяжко Орхип:

- Дерьмом, Боже…. Я ведь именно по этому казусу и притопал к тебе…. Понимаешь, Господи, вроде бы как, заболела моя родная Украина…. Что-то непонятное с ней… Куда ни кинь взор – везде дерьмо – и под ногами, и в окошке и в воздухе витает. Сам слышишь, как попахивает. Что же оно такое, Боженька, а?

Бог тучки приподнял, и бросил взгляд на грешную землю. А оттуда как пахнет! Дедулька горемычный покачнулся даже. Быстренько все облаками замуровал, нахмурился, нос зажал и говорит:

- И что это такое вы там начудили? А?

- Вот я и говорю, - мнется Орхип, - что оно такое случилось?

- Не «случилось», а начудили! – разозлился Бог, - Вам землю дали? Или вы словно Вечный Жид по миру скитаетесь?!

- Да, вроде как… была земелька, - повесил нос Панько.

- Так может земелька ваша плохонькая, каменистая да солончаковая?

- Нет, Боже, - бурчит козак, - добрая земля…

- Так может вам мозгов не дали, чтобы земелькой распоряжаться по-хорошему?!

- Да, нет… Как-то справлялись, вроде…

- Может, братьев у вас не было, которые в беде всегда помогут?!

- Были….

- Так значит, ум вы свой растеряли, если у вас вся Украина в дерьме и воняет до небес, а соседи и добрые люди к вам носа не кажут?!! – сурово спрашивает Бог.

- Да, не знаю я, Господи, что оно там такое….

- Что-что… - пробурчал Всевышний, - насрали вы у себя в хате!

И так стыдно стало Орхипу, от этих слов! Стоит, молчит, кепку жмакает в руках, а на кепке надпись: «I love NY». Тихо кругом, только муха звенит, вдалеке щебет ангельський, и снизу доносится изредка: «…на гиляку! …ероям…. вмерла-а-а…. Украина-а-а-а….»

Помолчали еще минутку. Потом Господь и говорит:

- Иди, Орхип, иди, что бы глаза мои не видели тебя….

Словно побитый пес поплелся прочь Панько. Сердце стало одной большой раной, стыд, обида, отчаяние – словно стальные змеи сжимали его грудь…

Он уже был у двери, когда услышал:

- Орхип, там, в сенцах, в углу стоит лопата и метла… возьми с собой….